1.4. Історичний екскурс в практику та теорію менеджменту

Історія науки управління веде відлік від давніх пам'ятників письменності.
В V-VI тисячолітті до н.е. в давньому Вавілоні на глиняних дощечках було записано зведення законів царя Хамурапі, де встановлювались обов'язки службових осіб, правила їх поведінки, порядок оплати праці вільних людей.
За 400 років до нашої ери знаменитий філософ Сократ сформував принцип системності щодо управління. Його сучасник, персидський цар Кір, висунув ідею про необхідність спеціальних досліджень причин, які б збуджували людей до дії, тобто мотивації. Він також поставив проблему обробки управлінської інформації та складання планів.
Пізніше філософи давньої Греції не без успіху займалися вивченням методів виконання трудових операцій, питаннями їх ритмічності, а Платон сформулював принцип спеціалізації.
В 325 р. до н.е. значний вклад у розвиток управлінської ідеї вніс Олександр Македонський, котрий вперше використав для вироблення військових рішень штаб. В 284 р. до н.е. римський імператор Діоклетіан застосував вперше принцип делегування повноважень.
Нову епоху розвитку теорії та практики управління відкрила промислова революція кінця ХVIII - початку XIX ст., яка вимагала широкого впровадження наукового експерименту, за допомогою чого робилися спроби визначити норми виробітку та оплати праці, швидкості роботи обладнання, розрахувати оптимальний випуск продукції, удосконалити організацію виробництва та праці.
Так, англієць Річард Аркрайт, який вважається винахідником прядильної машини, на основі планування розміщення обладнання, розподілу праці, координації роботи машин та персоналу зміг забезпечити безперервність технологічного процесу, що дозволяло економити на витратах та добиватися успіху в боротьбі конкурентами.
Багато управлінських ідей втілив на практиці соціаліст-утопіст Роберт Оуен, що був керуючим ряду шотландських текстильних фабрик. У 1800 -1828 роках він провів соціально-економічний експеримент, сутність якого полягала в наданні робітникам упорядкованого житла, покрашенні умов праці, побуту, відпочинку, створенні у робочих селищах шкіл, крамниць, що торгували товарами першої необхідності за доступними цінам. Це була не масова благодійність, а шлях до підвищення продуктивності праці.
В кінці XIX століття у виробництві відбулися найбільші зрушення. Перед усім, різко зросли його масштаби та концентрація, що виявилося у появі величезних підприємств, на яких вже була зайнята велика кількість працюючих робітників та інженерів. Принципово новий характер виробництва зажадав точного дотримання технологій, точності виконання трудових операцій та ін. На порядок денний висунулась задача підведення під менеджмент необхідної теоретичної наукової бази.
Теорія менеджменту як наука пройшла поряд із розвитком виробництва ряд етапів становлення. Успіхи цієї теорії завжди залежали від розвитку математики, інженерних наук, психології, соціології тощо. У першій половині нинішнього сторіччя найбільш розвинутими були такі чотири школи управління: наукового управління, адміністративна, психології та людських стосунків, кількісних оцінок. Кожна з цих шкіл тією чи іншою мірою сприяла подальшому розвитку управління.
Засновниками школи наукового управління (1885–1920 рр.) були Ф.Тейлор, Ф. та Л. Гілбрети, Г.Гант та інші. Уже в 1911 р. Ф. Тейлор видав свою книгу ?Принципи наукового управління?, котра започаткувала науку управління як самостійну галузь досліджень і практичної діяльності.
Для удосконалення управління використовувався метод спостереження, заміру часу, аналізу та проектування раціонального складу операцій ручної праці. При виконанні операцій застосовувалося преміювання робітників з метою їх заохочування до підвищення продуктивності праці та збільшення обсягу виробництва. Такий підхід дозволяв встановлювати норми часу і виробітку, запроваджувати ефективні форми оплачування праці, планування виробництва та забезпечення ефективної діяльності підприємства. Концепція наукового управління, висунута представниками цієї школи, стала важливим етапом у створенні наукової системи управління як самостійної галузі наукових досліджень.
Пізніше з?явилася школа адміністративного управління (1920–1950 рр.), фундаторами якої стали А.Файоль, Л.Урвік, Д.Муні, А.Слоун та інші. Вона базувалася на розробці та використанні універсальних принципів і функцій управління підприємством, до яких було віднесено структуру виробництва, розподіл праці, централізацію, ініціативу, планування, дисципліну, систему заохочування, підпорядкованість особистих інтересів загальним. Використання цих принципів дозволило виробити раціональні способи удосконалення управління підприємством. Згодом виникла нова школа – психології та людських стосунків (1930–1950 рр.). Серед найавторитетніших її представників слід назвати Мері Паркер Фолетт та Елтона Мейо та А.Маслоу.
Розвиток психології і соціології зумовив подальше удосконалювання методів управління шляхом створення відповідних умов для зайнятих у виробництві і повнішого використання їх фізичного та розумового потенціалу.
Впровадження математичних методів і електронно-обчислювальних машин (комп`ютерів) сприяло появі у 50-х роках нашого століття школи кількісних оцінок, в основу якої покладено дослідження виробничих операцій та розробку економіко-математичних моделей, які відображають реальні умови виробництва (діяльності установи). За допомогою таких моделей менеджери приймають раціональні управлінські рішення.
Вивчення досвіду згаданих шкіл сприяло розробці концепції системного підходу до управління. Його стали розглядати як процес безперервних взаємопов`язаних дій, що забезпечують виконання всіх функцій менеджменту: планування, організації, мотивації, контролю.
Застосування системного підходу до управління дає керівникам змогу вбачати у підприємстві та його підрозділах складну систему, котра нерозривно пов`язана і взаємодіє із зовнішнім середовищем. Це призвело до інтеграції здобутків усіх шкіл управління і використання їх в умовах виробництва.
Заслуговує на увагу також ситуаційний підхід до управління. Центральним його моментом є конкретна ситуація, яка впливає на діяльність підприємства у той чи інший період. Ситуаційний підхід розширив можливості практичного використання теорії систем, виявив внутрішні і зовнішні чинники, котрі визначають діяльність підприємства.
90-ті роки нашого сторіччя характеризуються удосконаленням управління на основі розвитку матеріально-технічної бази сучасного виробництва і як наслідок цього – підвищенням продуктивності праці та якості продукції, забезпеченням її конкурентоспроможності.
Досвід усіх відомих наукових шкіл управління поєднує сучасна школа управління – менеджмент.
<< | >>
Источник: Безгін К.С.. ОСНОВИ МЕНЕДЖМЕНТУ. 2011

Еще по теме 1.4. Історичний екскурс в практику та теорію менеджменту:

  1. 1.2. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК МЕНЕДЖМЕНТУ ЯК ДІЯЛЬНОСТІ І НАУКИ
  2. ТЕОРІЯ ІНДУСТРІАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ
  3. ГЛАВА РАЗВИТИЕ ТЕОРИИ И ПРАКТИКИ МЕНЕДЖМЕНТА
  4. 1.3.1. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ НАУКИ І ПРАКТИКИ МЕНЕДЖМЕНТУ
  5. ПРИНЦИП НАУКОВОЇ ОБҐРУНТОВАНОСТІ ПРАКТИКИ МЕНЕДЖМЕНТУ
  6. АВДЕЕВА Л.И.. Менеджмент организаций: теория и практика, 2002
  7. ТЕМА №1. РАЗВИТИЕ ТЕОРИИ И ПРАКТИКИ МЕНЕДЖМЕНТА.
  8. ОСНОВЫ ТЕОРИИ И ПРАКТИКИ ТРАДИЦИОННОГО И СОВРЕМЕННОГО МЕНЕДЖМЕНТА
  9. СЕМИНАР 1. ОСНОВЫ ТЕОРИИ И ПРАКТИКИ МЕНЕДЖМЕНТА ПРИМЕРНЫЙ ПЛАН И ВОПРОСЫ ДЛЯ ОБСУЖДЕНИЯ
  10. Тема 3. Эволюция теории и ПРАКТИКИ УПРАВЛЕНИЯ КАК ОСНОВА СОВРЕМЕННОГО МЕНЕДЖМЕНТА.
  11. ТУЛЕНКОВ, Н. КЛЮЧЕВАЯ ПОЗИЦИЯ СТРАТЕГИЧЕСКОГО МЕНЕДЖМЕНТА В ОРГАНИЗАЦИИ /Н. ТУЛЕНКОВ / ПРОБЛЕМЫ ТЕОРИИ И ПРАКТИКИ УПРАВЛЕНИЯ. - 2004. -№ 4.